Упрощенная HTML-версия
ПІСЛЯПОЛОГОВІ СЕПТИЧНІ ЗАХВОРЮВАННЯ
ефективністю відносно анаеробів, включаючи бактероїди, володіють препарати
групи імідазолів (метронідазол, орнідазол, тинідазол). У зв’язку з вищевикладе-
ним популярний потрійний режим антибіотикотерапії при тяжкій формі гнійно-
септичних захворювань не можна вважати раціональним.
Подвійна антибіотикотерапія найчастіше передбачає призначення препа
ратів групи лінкозамідів (кліндаміцин), які мають широкий спектр відносно
анаеробних бактерій і грампозитивних аеробів, а для впливу на грамнегатив-
ну мікрофлору додатково призначають аміноглікозиди. Запропоновано також
комбінації цефалоспоринів III покоління з імідазолами, р-лактамні антибіо
тики з аміноглікозидами.
Моноантибіотикотерапію можна проводити препаратами, спектр дії яких
охоплює грамнегативні та грампозитивні аероби й анаероби: цефалоспорини
III покоління, карбапенеми. При тяжкому перебігу сепсису найприйнятніши-
ми є препарати групи карбапенемів (іміпенем + натрію циластин, меропенем).
З огляду на останні досягнення науки в сфері вивчення патогенезу сеп
сису і ССЗВ особливо варто зупинитися на клінічному значенні вивільнення
ендотоксину (LPS), що індукується антибіотиками. Велике клінічне значення
має вирішення питання про ступінь індукування токсиноутворення різними
антибіотиками. Утворення ендотоксину, індуковане антибіотиками, відбу
вається в такому порядку: карбапенеми — найменше; аміноглікозиди; фтор-
хінолони; цефалоспорини — найбільше.
До складу антимікробної терапії обов’язково включають антикандидозні
препарати (ністатин, флуконазол, ітраконазол та ін.);
7) оцінка патофізіологічних і патобіохімічних розладів, які можна виділити в
синдроми: нирковий, печінковий, різні варіанти серцево-судинної і дихальної не
достатності, ДВЗ-синдром, розлади мікроциркуляції, дисфункція травного тракту
з ознаками транслокації бактеріальної флори в лімфатичну систему, а потім і в
системний кровотік з розвитком синдрому поліорганної недостатності. Патобіо-
хімічні розлади проявляються порушеннями водно-електролітного балансу, КОС
та ін. Кожний із синдромів вимагає свого підходу, індивідуального застосування
певних методів і засобів, які охоплюють усі розділи інтенсивної терапії;
8) поліпшення мікроциркуляції (застосування пентоксифіліну або дипі-
ридамолу). Пентоксифілін (трентал) поліпшує мікроциркуляцію й реологічні
властивості крові, справляє судинорозширювальну дію і поліпшує постачання
тканин киснем, що є важливим моментом у профілактиці ДВЗ і поліорганної
недостатності;
9) антимедіаторна терапія. З огляду на вирішальну роль у розвитку ССЗВ
масивного викиду медіаторів запалення (цитокінів) у судинне русло, застосу
вання антимедіаторної терапії є раціональним.
Ці методи перебувають на етапі
клінічних розробок',
хоча деякі рекомендовано для клінічного застосування: анти
оксиданти (вітамін Е, N-ацетилцистеїн, глутатіон), кортикостероїди (дексаме-
тазон), лізофілін, інгібітори фосфодіестерази (амринон, мілринон, пентоксифі
лін) і аденозиндезамінази (дипіридамол), аденозин й альфа-адреноблокатори.
У літературних джерелах останніх років висвітлюється інформація про
дротрекогін альфа (drotrecogin alfa) — рекомбінантний людський активова
ний протеїн С. Це новий препарат у лікуванні пацієнтів тільки з тяжким сеп